Як будь-який релігійний рух, духовне християнство багатоманітне. З
початком ХIХ ст. головну роль у ньому виконувало молоканство (від
Молочних Вод — району поширення), що поступово відмовилось від містичних
ідей, виявило більший потяг до протестантизму. Молокани повернули
абсолютний авторитет Біблії, припинивши у своєму середовищі
самотворчість віруючих. Відмовились вони і від сектантського ентузіазму:
ніякого живого Христа, а лише загальнообраний пресвітер, який є тлумачем
Біблії та наставником єдиновірців. Якщо духоборчий культ складався
переважно з колективного переказування Живої книги та біблійних сюжетів,
співів, молитов, де всі присутні виконували однакову роль, то молокани
відновлюють організацію протестантського типу, приймають обрядник —
загальнообов’язковий письмовий виклад основних правил віри і життя.
Отже, духовне християнство з середини ХIХ ст. все більше набуває вигляду
оформленої релігійної структури, де фіксуються елементи церковної влади.
Безумовно, цей процес відбувався поступово. І саме у такий спосіб на
зламі ХVI-ХVII ст. еволюціонувало феодосіанство в антитринітаризм,
останній — у социніанство, а в ХIХ ст. подібний шлях пройшов український
штундизм. Відмовились молокани й від соціального радикалізму:
неприйняття влади, військової служби, що призвело до переслідувань
духоборів, їх переселень (на Кавказ, Дон, Поволжя, у Сибір) і, нарешті,
вимушеної масової еміґрації у Канаду.
Головною причиною еволюції духовного християнства стали зміни у його
соціальному складі, пов’язані, передусім, з поступовим розвитком
капіталістичних відносин, зрушеннями, що відбулися в суспільстві після
скасування кріпацтва. Духоборство було сільським рухом, однак складалося
вже здебільшого не з кріпаків, позбавлених релігійної самотворчості, а з
вільних — державних — селян, діяльніших і заможніших. З них вийшло
згодом чимало сільських підприємців, а також тих, хто поступово
вливається у міське населення, переходячи у торгівлю, ремісництво, сферу
обслуговування. “Молоканство — і в цьому його головна відмінність від
духоборства — виступило формою релігійної ідеології, що відповідала
інтересам тих соціальних елементів, які прагнули стану самостійних
товаровиробників, та головним чином тих, котрі, пройшовши цей етап, вже
утверджувались як представники буржуазних форм господарювання. Звідси —
“поміркованість” молокан, їхня тверезість не лише щодо п’янкої містики
христовірів, а й щодо релігійно-соціальних утопій, якими захоплювались
духобори” [13].
Цікавою для розуміння ідейних джерел українського штундистського руху є
течія новоізраїльтян, або Нового Ізраїлю, близька до духоборства і також
до духоборства і також
поширена у традиційних місцях православного сектантства — на південних
та східних теренах України. Більшість громад діяла у Катеринославській,
Харківській, Херсонській, Таврійській та Київській губерніях, на початку
ХХ ст. — і в Чернігівській [14]. Прихильники течії вважали себе духовно
обраним народом, або народом Ізраїлю (звідси — і назва), об’єднаного
навколо вождя — живого Христа, посаду якого передавали у спадок. У своїй
спільноті, як запевняли братчики, вони становили своєрідне Царство Боже
на землі. У ставленні до Біблії відкидали буквалізм, підкреслюючи творчі
можливості людини, її здатність на самостійне осягнення істини, власне
переосмислення засад Святого Письма. Отже, вони наслідували феодосіан та
антитринітаріїв, традицію відмови від усталених авторитетів.
Продовженням творчості попередників-раціоналістів стало також вчення
новоізраїльтян про Царство Боже, яке можна побудувати на землі для усіх
людей. Його змальовували як суспільство цілковитої рівності й загального
благоденства.
Новий Ізраїль мав чимало спільного і з молоканством, розкриваючи логіку
еволюції післяреформенного православного сектантства у протестантизм.
Братчики, скажімо, відмовилися від комун, спільного майна і колективної
праці (поступку робили тільки кооперації). Для них приватна власність
священна, ініціатива окремої особи — самоцінна. Активну господарську
діяльність при цьому вважали не менш вартісною, ніж релігійну
(Кальвіновий догмат мирського призначення християнина). Серед адептів
Нового Ізраїлю переважали дрібні та середні власники, які “жили
інтересами господарських і торговельних розрахунків, цінили тверезість
суджень і охоче надавали своєму внутрішньому світові самодостатнього
значення” [15]. У цьому течія знову демонструвала прямування у
протестантський індивідуалізм. Внутрішньою будовою релігійного життя
новоізраїльтянство впритул підійшло до баптизму та євангельського
християнства, в догматиці (оформленій у “Короткому катехизисі основних
начал віри Новоізраїльської громади”) підготувало ідейне сприйняття
сектантами деяких адвентистських понять.
Загалом можна стверджувати, що новоізраїльська гілка духовного
християнства, як і все молоканство (зокрема в його пізніх формах — так
зване новомолоканство), системою духовної ієрархії, наявністю
розробленого вчення і культу, нормативами релігійного та позарелігійного
життя також сприяли розвиткові пізнього протестантизму в Україні.
Це стосується й українського штундизму, який виходить з православ’я,
зароджується під впливом релігійного раціоналізму і поступово
еволюціонує у протестантизм. На відміну від духовного християнства,
штундизм водночас зв’язаний з німецькими релігійними осередками,
пієтичними процесами у самому протестантизмі.
Безперечно, назва “штундизм” щодо євангельського пробудження XIX ст. у
середовищі українського селянства, ремісництва, міщанства викликає
чимало заперечень. Вона завуальовує його зв’язок з православ’ям, ідейну
спорідненість з єресями Середньовіччя і Нового часу
|
